Управління карного розшуку

г. Киев
ул. Владимирская, 15
(044) 271-97-55
(044) 271-97-57
(044) 271-91-48
 

Відділ спеціальної поліції

г. Киев
ул. Донца Михаила, 18 В
(044) 497-20-88 - чергова частина відділу
 

Управління боротьби зі злочинами, пов`язаними з торгівлею людьми

г. Киев
(044) 460-03-13 - черговий тел. / факс
 

Управління боротьби з кіберзлочинністю

г. Киев
ул. Заречная, 16
(044) 573-61-81
 

УДАІ ГУНП України в місті Києві

г. Киев
ул. Хмельницкого Богдана, 54
(044) 278-45-22 - черговий
(044) 483-70-64 - тел. довіри
 
 
 

Головне управління Національної поліції у м. Києві

(ГУНП Украины в г. Киеве)

Історія

Процеси формування міліції в Києві, як і на всій Україні після закінчення громадянської війни були непростими. Нова київська влада заповзялася активно створювати правоохоронну систему. 9 лютого 1919 року Рада Народних Комісарів України оприлюднила декрет "Про організацію міліції", після чого її органи були створені в найбільших містах республіки, щоб згодом заснуватися структурно і в дрібніших населених пунктах. Було розроблено напрямки й сфера діяльності органів, серед яких на чільному місці постали боротьба зі злочинністю, спекуляцією, самогоноварінням, розкраданням державної власності.

У грудні 1930 року українські правоохоронні органи було виведено з-під контролю місцевої влади і підпорядковано безпосередньо Державному політичному управлінню України. Міліція тридцятих років робила все, щоб в Україні панував спокій, щоб земля горіла під ногами карних злочинців. Не стояли осторонь від всеукраїнського процесу і працівники правоохоронних органів Києва, незважаючи на суттєве попереднє скорочення. У самому місті замість 19 районів у 1921 році було утворено лише 5 - Старокиївський, Подільський, Печерський, Деміївський і Шулявський. Районні відділи міліції було ліквідовано, як і промислову міліцію - прямого нащадка загонів Червоної гвардії, створених революційними робітниками на заводах і фабриках.

Проте історія залишила нам чимало прикладів успішної роботи правоохоронців, зокрема карного розшуку Києва тих років. Незважаючи на відсутність чіткої державної системи боротьби із злочинністю, недостатнє фінансування та брак високоосвічених кадрів, талановитим оперативним працівникам вдавалося успішно боротися з правопорушниками.

Коли Київ повернув собі статус столиці України в 1934 році, увага до міліції в ньому посилилася. В системі тривали постійні реорганізації, покликані удосконалити її роботу. В тому ж році відновлюється ліквідований у 1930 році НКВС України, до складу якого входять управління державної безпеки та управління міліції і карного розшуку, які до того були незалежними структурами при Раді народних комісарів України.

Відповідно в Києві концентруються вищі владні структури, виробляється стратегія і тактика їх діяльності, що надає місту особливого статусу. В 1936 році створюється відділ Державтоінспекції, наступного року - відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності. І якщо першому при тодішньому мізерному автопарку міста й республіки робочі перенавантаження не загрожували, то другому в кількості тринадцять осіб на чолі з талановитим розшуковцем Михайлом Мацейком, який увійшов в історію міліції України, доводилося нелегко.

Однією з перших справ ВБРСВ було викриття небезпечних груп фальшивомонетників Трояновського, Куриленка та Барабуса. Останній, зокрема, раніше був двічі засуджений за вбивство і за крадіжку з церкви. Звільнившись, він навчився граверному мистецтву і, повернувшись до Києва, влаштувався працювати в типографію Академії наук України, звідки викрав матеріали та інструменти, необхідні для виготовлення кліше. Реалізацією фальшивих грошей займалися його дружина, брат і сестра. Цю групу працівники ВБРСВ знешкодили за допомогою співробітників Держбанку та внаслідок великої роз'яснювальної роботи серед продавців і касирів магазинів.

Поява нових служб вимагала підвищення статусу столичної міліції, і в 1938 році створюється Управління робітничо-селянської міліції Києва. Одночасно створюється дев’ять районних відділень міліції, штат яких складався з начальника і двох-трьох оперуповноважених. Згодом вони стали називатися міськими відділеннями та іменуватися за номерами.

Загалом, у надзвичайно складні тридцяті роки міліція у більшості своїй зуміла зберегти істинно народний характер, захищаючи закони й права людини, зуміла зберегти здорове патріотичне ядро, для якого служіння праву було найвищим обов’язком.

Що це так, показали неймовірні випробування Великої Вітчизняної війни, перемога в якій була здобута ціною надзвичайних зусиль. Міліція України, як і її авангардна столична частина, теж опинилася в епіцентрі боротьби.

У перший же день війни Президія Верховної ради СРСР видала Указ "Про воєнний стан", який у багатьох районах країни поставив міліцію в нелегкі умови роботи.

Відповідно до п.2 згаданого Указу в місцевостях, оголошених на воєнному стані, всі функції органів державної влади в галузі оборони, забезпечення громадського порядку і державної безпеки належали військовим радам фронтів, армій, військових округів, а там де нема військових рад - вищому командуванню військових з’єднань. У п.7 Указу зазначалося, що в місцевостях, оголошених на воєнному стані, всі справи про злочини, спрямовані проти оборони, громадського порядку і державної безпеки, передаються на розгляд військових трибуналів (справи про державні злочини; справи про злочини передбачені законом від 7 серпня 1932 року про охорону суспільної соціалістичної власності; всі справи про злочини вчинені військовослужбовцями; справи про розбій; справи про навмисні вбивства; справи про насильне звільнення з будинків ув'язнення та з-під варт; справи про ухилення від виконання загального військового обов'язку та опір представникам влади; справи про незаконну купівлю, продаж і зберігання зброї, а також про крадіжку зброї). Але і в цих жорстких умовах міліція виявила особливу мобільність і організованість. Вона брала активну участь у підтримці порядку в прифронтових районах, наводила лад на транспорті, допомагала армійцям у мобілізації людей, евакуювала мирне населення та підприємства у глибокий тил, разом з усіма копала окопи й траншеї, зводила інші оборонні споруди, а коли доводилося стикатися з ворожими парашутистами, вступала з ними в бій.

Міліції Києва не треба було звикати до чіткого режиму роботи на оборону. Багато хто з відомих спеців по боротьбі із злочинністю одразу ж попросилися в армію, але мало кому пощастило вдягти сіру солдатську шинелю: правоохоронцям вистачало і власної роботи, хтось повинен був займатися наведенням правопорядку в столиці. А коли стало ясно, що фашистів не зупинити, постало питання формування окремого міліцейського батальйону для захисту підступів до Києва. І такий бойовий підрозділ, до якого увійшло п’ять рот, був створений. Очолив його заступник начальника столичної міліції В. Добржинський. Уже 13 липня 840 бійців зайняли позиції від Житомирського шосе до Дніпра, готуючись боронити рідне місто до останньої краплі крові. Вони рили протитанкові рови, зводили загородження, рогатки, спорудили кілька цегляних стін висотою два метри, приготували близько 10 тисяч пляшок з запальною сумішшю. Вони були погано озброєні, але знали, що не поступляться ні на крок перед сталевою ворожою армадою. І коли розпочалися важкі бої, вони разом із червоноармійцями виконали свій патріотичний обов'язок. Мало хто з них уцілів, у одному з боїв загинув і В. Добржинський, але німці так і не взяли Київ у лоб, а змушені були застосувати обхідний маневр. Лише після того як війська Південно-Західного фронту залишили місто, 20 вересня гітлерівці ступили на святі гори.

Та не скорилися поодинокі правозахисники, котрі вціліли у фронтовій круговерті. Вони пішли або в партизанські загони, або в підпільні розвідувально-диверсійні групи. Серед останніх був і колишній оперуповноважений карного розшуку Георгій Дудкін, на рахунку якого було не одне затримання небезпечних злочинців. На жаль, про його диверсійну діяльність, як і про боротьбу підпільної групи Івана Кудрі, в якій він перебував, майже нічого не відомо. Але достеменно відомо, що відважний диверсант пропав безвісти 1 квітня 1942 року.

Великою і трагічною славою оточене ім’я іншого столичного правоохоронця - Івана Хитриченка. Перед війною він очолював 10-е відділення міліції. Залишившись у ворожому тилу для підпільної боротьби, він влаштувався старшим поліцейським охорони табору військовополонених і організував втечу сотень бійців та командирів, які потім влилися до партизанських загонів і підпільних груп. Коли німці стали підозрювати його в підпільній діяльності, він у грудні 1942 року зник із табору й подався в підпілля. Це перебування на посаді поліцейського стало згодом фатальним у його долі.

Далі Іван Олександрович 25 травня 1943 року наказом Українського штабу партизанського руху був призначений командиром партизанського з'єднання, створеного на базі загонів, що діяли в Київській області. У жовтні воно вже налічувало 2846 бійців і командирів, які в ході бойових дій знищили більше 5 тисяч гітлерівців, пустили під укіс 52 поїзди, підірвали 12 танків і бронемашин, 280 автомобілів. У вирішальний момент партизани з’єднання розгромили гарнізон Радомишля і забезпечили переправу частин Червоної армії через Прип’ять.

Здавалося б, усі важкі випробування позаду. Але виявилося, що найтяжчі часи для Івана Хитриченка були попереду - за доносом він був заарештований як зрадник народу і відправлений у сталінський концтабір на довгих десять років. Лише після настання нових часів відважний міліціонер був повністю реабілітований.

Таких прикладів самовідданого служіння Вітчизні в історії київської міліції досить багато.

Зазнавши непоправних втрат у війні, після визволення Києва столична міліція поповнювалася здебільшого демобілізованими воїнами. Наприкінці року відновив роботу відділ карного розшуку, який очолив капітан міліції Спиридон Шиверський. Його заступником був капітан міліції Олександр Зубков. Відділ по боротьбі з бандитизмом очолив молодший лейтенант міліції Михайло Табачник, відділ по боротьбі з майновими злочинами - старший лейтенант міліції Яків Лісовий, відділ по боротьбі з шахрайством, проституцією і притоноутриманням - старший лейтенант міліції Михайло Ільюхін, відділення по боротьбі з дитячою безпритульністю - капітан міліції Білоус. Відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності очолив досвідчений оперативний Михайло Мацейко, який по суті повернувся до виконання добре відомих обов'язків, а тому недовго призвичаювався на новій посаді. Очолюваний ним підрозділ займався організацією охорони вантажів, вів боротьбу зі зловживаннями в системі розподілу товарів по картках, зі спекуляцією на ринках. Через Київ проходили сотні поїздів, тисячі автомашин із вантажами для фронту і завжди знаходилися охочі поміняти щось на самогон, а то й поцупити те, що зберігалося на видному місці. Легковажні транспортники, часом ризикуючи власною свободою, а то й життям, міняли важливі військові матеріали на смердюче зілля, а від цього страждали воїни, котрі продовжували гнати все далі загарбників. І коли малочисельна команда Михайла Харитоновича валилася з ніг під час цілодобових перевірок транспортних потоків, тоді їй на допомогу приходили військові, що з веління командуючого армії поставали поруч з міліціонерами проти злочинців.

До керівництва столичною міліцією прийшли досвідчені люди. Але на рядові посади бралися, як правило, комісовані червоноармійці, що не мали жодного уявлення про роботу в органах міліції. І тому гідні особливого захоплення долі окремих, повоєнних новобранців, які стали повчальними для наступних поколінь міліції... До мирного життя поверталося все більше зранених бійців, які стужилися за працею але засвоїли на фронті правило - боротися нещадно зі злом, у якій би подобі воно не виступало. Наприкінці грудня 1944 року до столиці прибився і вісімнадцятилітній Борис Хряпа.

Свого часу полтавський юнак, приписавши собі два роки, пішов на фронт бити фашистів. Він би трощив їх до самої Перемоги, якби не тяжке поранення в око та ногу. Були армійські шпиталі, була боротьба за життя, було повернення до рідних Кобеляк. Саме там юнак вперше спробував міліцейського хліба, що видався йому хоч пісним, але чесним. І невдовзі юнак був відряджений до самого Києва, який гостро потребував свіжого поповнення. Ледве оговтавшись у дивізіоні зовнішньої служби, Борис потрапив на короткотермінові курси оперативних працівників - очевидно, хтось з командирів відчув у самовідданому юнакові жилку талановитого пошуковця, без якої справжній оперативник не відбувається.

І ось розподіл курсантів по відділах. Всі начальники прагнули взяти до себе якщо не досвідчених, грамотних, то хоча б здорових фізично людей. Так чи інакше, всі курсанти були розподілені, худий і кульгавий Борис Хряпа залишився сам у кімнаті. Він розгублено стояв біля вікна, що виходило в тісний двір, і мовчки жував пересохлі губи, подумки проклинаючи той день, коли фашистські кулі пошматували його молоде тіло. Невже доведеться повертатися в Кобеляки, кидати місто, яке встиг полюбити, яке готовий був боронити від будь-яких злочинців.

І тут рвучко відчинилися високі двері. На порозі постав непоказний на вигляд чоловік у цивільному одязі. Пильно обдивився кімнату, вперся поглядом пронизливих очей у самотню фігуру юнака, вдягнену в потертий армійський одяг.

- А де курсанти? - запитав, як косою відрізав.

- Я курсант - не розгубився Хряпа.

- А інші де?

- Вже розподілені. Пішли у свої відділи.

Чоловік підійшов до столу й мовчки опустився на стілець. То був начальник "бандитського" відділу Михайло Табачник. Він знав, що сьогодні розподіл молодих міліціонерів, але не встиг вчасно повернутися до міліцейського штабу - проводив затримання небезпечного злочинця. От і виходить, що знешкодив бандюгу, але в кадрах прогадав - он яке миршаве хлопеня тулиться до підвіконня, куди його пошлеш на операцію, якщо самого охороняти треба. Бувалий опер не міг знати, що за плечима в учорашнього сільського юнака не один важкий бій, що він не ховався за плечі бійців під час атак, не кланявся ворожим кулям у пояс, що почуття справедливості переповнювало молоду душу і насамкінець привело його до міліції.

Тому М. Табачник взявся гортати справу Бориса, яка підбадьорила його - все ж таки фронтовик, людина, випробувана вогнем.

- Ну що ж, - нарешті мовив начальник, - беру у відділ по боротьбі з бандитизмом. Але не обіцяю нічого, крім напруженої небезпечної роботи, безсонних ночей та куцої зарплати.

Так почалася багаторічна служба в карному розшуку Бориса Івановича Хряпи - людини легендарної і неповторної. Скільки десятків найвідчайдушніших операцій провів міліціонер відтоді, як у далекому повоєнному році роззброїв першу банду на мосту через Дніпро, яка не давала спокою селянам Чернігівщини та Київщини, в які скрутні ситуації потрапляв іноді, яких авторитетів кримінального світу клав на землю або примушував скласти зброю логікою невідворотності покарання! Він і по службі зростав поступово, не покладаючись на чиюсь високу допомогу, бо найбільше любив небезпечну і вкрай відповідальну роботу. Тож погони полковника міліції заслужено лягли на плечі ветерана, і численні нагороди гідно прикрашали груди легендарного сищика…

Система столичної міліції ніколи не застигала на місці, вона підвладна загальним процесам у державі. 18 березня 1946 року був прийнятий закон про перетворення Ради Народних Комісарів на раду Міністрів, що потягло за собою зміну в назві міліцейського відомства - воно почало називатися не НКВС, а МВС. Для поліпшення його роботи через три роки міліція передається з МВС у Міністерство державної безпеки.

В кінці сорокових років у зв’язку із збільшенням кількості транспорту в місті та зростанням автогосподарств тодішня Державтоінспекція не могла справитися з покладеними на неї завданнями. І в 1947 році з’явився відділ регулювання вуличним рухом. До структури входили відділення організації руху, дорожнього нагляду, агітації і пропаганди, слідче і адміністративне відділення полк регулювання вуличного руху. Всього у штатах відділу налічувалося 950 працівників.

Наступного року розпочалася історія полку патрульно-постової служби, що має свою суто столичну особливість. Оперативна частина складалася з чотирьох дивізіонів - зовнішньої служби, особливого призначення, конвойного, учбового, а також з кавалерійського ескадрону. Спершу мав він 682 міліціонери, 4 вантажних автомобілі, мотоцикл та 127 стройових коней, які у 1952 році поступилися місцем мотоциклам .

З 1952 року веде відлік своєї історії Управління державної служби охорони, створене згідно з постановою Ради Міністрів України .

1953 рік ознаменувався об'єднанням союзних і республіканських міністерств держбезпеки та внутрішніх справ у єдине союзно-республіканське міністерство внутрішніх справ. Влада шукала нові шляхи ефективної боротьби зі злочинністю, і це дало свої результати.

На зламі п’ятдесятих-шістдесятих років відбулися істотні зміни в структурі столичної міліції, коли вісім міських відділень стали називатися районними - за кількістю районів столиці.

У 1963 році в системі органів внутрішніх справ було створено слідчий апарат, який до того мали тільки прокуратура та КДБ. Згідно з рішенням у міському управлінні функціонував слідчий відділ, у районних ВВС - слідчі відділення.

Наступного року в історії столичної міліції відбувається важлива подія, котра ставить київських правоохоронців на особливу позицію - вони виводяться із складу УМВС Київської області в безпосереднє підпорядкування міністерству.

Ще через рік в Управлінні створюється науково-технічний відділ, попередник ескпертно-криміналістичного управління та відділу зв’язку. Цікаво, що починав свою роботу цей важливий у науковому відношенні підрозділ у складі начальника, шести експертів та секретаря-друкарки.

Демократизація суспільства призвела до народження таких цікавих форм співробітництва міліції з народом, як добровільні народні дружини, товариські суди. З 1 квітня 1961 року запрацювали нові Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси України. Ще через два роки з’явився Статут патрульної і постової служби міліції, який визначив організацію служби з охорони громадського порядку на вулицях, у громадських місцях,

на залізничному і водному транспорті, під час проведення масових заходів, тощо. Було також прийняте Положення про державну автомобільну інспекцію. В апараті Міністерства було створене слідче управління, а в обласних управліннях - слідчі відділи, відділення. Попередні спеціальні, для проведення дізнання в органах міліції, були скасовані. На роботу в слідчий апарат брали тільки осіб з вищою юридичною освітою чи, як виняток, з середньою.

Чи не тому українська міліція не відчувала браку талановитих кадрів, чи не тому так впевнено виголошували слова присяги столичні керівники міліції на стадіоні "Динамо" в 1957 році у присутності тодішнього міністра внутрішніх справ О. Бровкіна та міського керівництва. Чи не тому так урочисто пройшло перше святкування Дня міліції в київському Жовтневому палаці 10 листопада 1962 року, на якому урочисту доповідь виголосив новий міністр охорони громадського порядку, талановитий офіцер І. Головченко.

Міліція омолодилася, але нові співробітники не могли відразу розібратися в тонкощах специфічної роботи. До того ж, на якості роботи міліції відчутно позначилося різке скорочення її рядів. І лише в 1965 році кількість працівників міліції в тому ж Києві виросла на третину. В системі, органів внутрішніх справ було відновлено Інститут політпрацівників, що дало можливість суттєво вплинути на рівень морального виховання міліціонерів, які працювали в тісному контакті з народними дружинами, народними судами - всіма громадськими об'єднаннями, що покликані були прискорити демократизацію суспільства. Цими ж новими віяннями викликана поява в 1968 році організаційно-інспекторського відділу - попередника нинішнього штабу.

Наступного року міське управління охорони громадського порядку прибирає назву управління внутрішніх справ.

Загальнодержавні реформи тривали, але вони не могли вплинути на загальний стан справ у міліції настільки, щоб призвести до ломки усталених норм і правил. Органи внутрішніх справ, у тім числі і в Києві, мали можливість працювати й розвиватися спокійно набуваючи неоціненного досвіду в боротьбі з різними порушниками законів. Сімдесяті роки минулого століття взагалі, мали характер поступової еволюції, що набирала невідворотного характеру.

Відповідно до поступального руху суспільства київська міліція реагувала дуже швидко на будь-які потреби часу та міської інфраструктури. В 1971 році створюється лінійний відділ МВС в аеропорту "Жуляни", який спочатку підпорядковувався відділу МВС на повітряному транспорті, а згодом увійшов у структуру столичної міліції.

Тоді ж організаційно-інспекторський відділ перейменовано в штаб, а на базі першого спецвідділу створюється інформаційний центр, душею якого згодом став найдосвідченіший штабіст Микола Завойський. З 1972 року веде відлік своєї історії відділ дізнання, першим керівником якого була першокласний юрист Лілія Самойленко, відомий дослідник у галузі історії правоохоронних органів та права.

Про визнання великої ролі слідчого апарату столичної міліції свідчить реформування слідчого відділу в управління, що відбулося в 1976 році. Саме він став найсильнішим каталізатором у піднесенні авторитету київської міліції сімдесятих років, що увійшли в історію українських органів внутрішніх справ воістину золотою сторінкою завдяки розкриттю багатьох резонансних кримінальних справ, під час якого особливо яскраво розкрився небуденний талант пошуковця Бориса Хряпи.

Українська міліція впевнено завойовувала авторитет у народі. І коли прийшло небувале Чорнобильське випробування, міліція знову довела свою готовність затулити власними грудьми біду від народу. Мав повне право сказати згодом тодішній міністр внутрішніх справ І. Гладуш, який керував діями ліквідаторів у синіх шинелях: "Мужність і героїзм своїх дідів, батьків і старших братів успадкувало нинішнє покоління працівників органів і підрозділів внутрішніх справ. Ці риси найкраще висвітлила наша спільна біда - аварія на Чорнобильській атомній електростанції. З перших хвилин після виникнення цієї жахливої катастрофи працівники органів внутрішніх справ активно включилися у боротьбу щодо ліквідації її наслідків. Більшість співробітників апарату Міністерства внутрішніх справ, УВС Київської області і міста Києва, УВС інших областей України, а також міських і районних відділів внутрішніх справ несли службу безпосередньо у 30-кілометровій зоні в складних і екстремальних умовах".

Варто навідатися до неповторного у своїй величі трагізму Національного музею "Чорнобиль" на Подолі, щоб пересвідчитися: працівники міліції, починаючи від героїв-пожежників, що прийняли перший удар ядерного монстра на себе, до постових міліціонерів, які контролювали життя в зоні відчуження, виявилися справжніми дітьми свого народу.

У квітні 1986 року з відділу управління карного розшуку по боротьбі з наркоманією, проституцією і притоноутриманням було виділено окремий підрозділ по боротьбі з наркоманією, яка загрожувала перетворитися на загальнонародне зло.

У 1988 році в Києві, як і в інших великих містах України, було створено загони міліції особливого призначення, більш відомі як ОМОН. Першим його командиром був Анатолій Куликов, що згодом керував і полком "Беркут" до 2000 року. Ліквідований у 1983 році штаб знову набуває статусу організаційно-інепекторського управління в 1989 році, а через два роки знову повертає колишню свою назву.

Але чи не найважливішим було створення в 1989 роді в структурі, управління карного розшуку відділу по боротьбі з організованою злочинністю. Через два роки він перейшов із системи карного розшуку безпосередньо в підпорядкування шостому управлінню МВС СРСР. І хоча під цим дахом подібні підрозділи пробули лише півроку, до здобуття Україною державної незалежності, його працівники нагнали такого жаху на рекетирів, що донині УБОЗ у широких колах населення за звичкою називають з повагою "шостим управлінням".

Так міліція вступила в період перебудови та розвалу СРСР, який викликав бурю злочинності. Складні соціальні процеси, викликані перерозподілом величезних матеріальних надбань народу між певними структурами, наростання корумпованості, хабарництва чиновників, відверті дії всіляких кримінальних авторитетів заважали розбудові незалежної держави буквально з перших її кроків.

У 1992 році УВС Києва отримує статус Головного управління внутрішніх справ, а райвідділи перейменовуються в районні управління, яких на той час було чотирнадцять. У 1991 році до структури столичної міліції входить лінійний відділ в аеропорту "Київ", у 1993 році - відділ № 41 (нині відділ спецміліції) який, обслуговує режимні підприємства міста, в 1995 році - лінійний відділ у річковому порту. У серпні 1992 року відділ по боротьбі з організованою злочинністю отримує статус управління, а в 1993 році після тривалого періоду реформування на базі легендарного відділу по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності створюється управління Державної служби по боротьбі з економічною злочинністю, у складі якого починає працювати підрозділ податкової міліції. Того ж року створюється окремий батальйон міліції спеціального призначення, завданням якого є охорона громадського порядку та безпеки в місцях розташування вищих органів влади.

До речі, ці функції блискуче виконав 19 серпня 1991 року, коли було проголошено незалежність України, зведений загін МВС, який зробив усе необхідне для того, щоб людські пристрасті, не перейшли через край, щоб представники кримінального світу (а оперативні дані про можливий масовий, виступ злочинців саме під ту нагоду міністерство мало) не поглумилися над всенародним поривом і не розв’язали громадянську війну.

Керівництво столичного ГУВС у дев'яності роки дбало про підвищення освітнього цензу міліціонерів, оскільки постійно відбувалося оновлення її рядів, новобранців треба було навчати буквально азам служби. У 1992 році на базі учбового центру було створене училище міліції, яке згодом увійшло до структури Національної академії внутрішніх справ, а для підготовки новобранців столичної міліції на базі піонерського табору "Сосновий бір" на початку 1993 року засновується училище професійної підготовки.

Особливою подією в історії столичної міліції було створення у 1992 році відділу внутрішньої безпеки, що через два роки прибрало назву управління. Годі говорити, що як і в кожній структурі, в міліції не обходиться без відступників. Ці факти особливо відчутно б’ють по авторитету правоохоронців і вимагають самоочищення від всілякої скверни. На службу покладалося проведення профілактичної роботи серед особового складу з метою попередження правопорушень, заходів по запобіганню, виявленню та розкриттю скоєних працівниками міліції злочинів, а також захист самих працівників та їх близьких родичів від злочинців.

В умовах перших років незалежності керувати Міністерством внутрішніх справ було вкрай непросто. Але міністри А. Василішин, В. Радченко, Ю. Кравченко робили все можливе, аби не тільки зберегти структуру правоохоронних органів, а й надати їй сучасного вигляду. Були створені нові підрозділи - Національне бюро Інтерполу України, Служба міжнародних зв’язків, Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю, підрозділ "Беркут", відкриті вищі навчальні заклади, почалися комплексні оперативно-профілактичні цільові операції.

Зі здобуттям незалежності Україна вступила в формування практично нового суспільства, а відтак кардинально змінилися й завдання правоохоронних органів. Для формування нових принципів діяльності української міліції послужив один з перших законів, прийнятих Верховною Радою України в 1991 році - "Про міліцію". За ним почали діяти нові закони й президентські укази, які не лише повторюють загальноприйняті, відстояні в часі принципи діяльності правоохоронних органів, але й враховують нові види злочинів, породжених передринковими умовами: хабарництво, рекет, тіньову економіку, тощо.

Впродовж останніх років довіра народу до міліції зростає. Адже загалом динаміка злочинності стабілізувалася. "Кримінального обвалу" в країні не сталося, і люди це відчули. Україна поступово відроджується і разом з нею відроджується міліція. До її лав вливаються нові правоохоронці, юридично грамотні, з високим почуттям відповідальності, і саме їм доводиться підгримувати високий рівень довіри народу. Служба в міліції нелегка, часом небезпечна, і найбільшою нагородою за неї має бути сказане народом визнання "Це - моя міліція!"

У 1994 році в структурі ГУВС Києва на базі дев'ятого відділу управління карного розшуку було створено самостійний відділ по боротьбі з незаконним обігом наркотиків, якому в 1997 році було надано статус управління. Викликане це виділення самостійної служби небаченим розгулом наркоманії в Україні, в результаті якого страждали тисячі людей, зокрема й школярів. Наркоманія перетворилася на національну проблему, яка загрожувала знищенням здорового ядра суспільства. На зміну маковій соломці почали приходити важкі наркотики, які калічили молодь, спритні ділки просочувалися через всі кордони і збували свій смертоносний товар мало не відкрито. І підрозділ відразу ж заявив про себе низкою операцій по затриманню наркоділків. Найвідомішою з них стала ліквідація героїнового ринку в студмістечку на вулиці М. Ломоносова. Ділки, звичайно, не припинили своєї згубної діяльності, але змушені були піти в глибоке підпілля. Та боротьба з глобальним злом продовжується, і управління робить все можливе для того, щоб Київ звільнився від згубної наркозалежності.

Наприкінці двадцятого століття значно розширилися функції штабу - в 1998 році у його безпосереднє підпорядкування було передано відділи оперативного зв’язку та військово-мобілізаційної роботи, було створено відділ міжнародних зв’язків. У тому ж році було створено відділ по боротьбі з правопорушеннями у сфері громадської моральності. У зв’язку з тим, що проституція та пов'язані з нею злочини особливо вбивства, пограбування та вивіз дівчат за кордон для примусового заняття проституцією, набули загрозливих масштабів, його співробітникам було надано право займатися оперативно-розшуковою діяльністю.

В 1999 році відбулися чергові зміни в структурі Головного управління. Особливо перспективною стала реформа, пов’язана з використанням найновіших наукових досягнень, у результаті якої експертно-криміналістичний центр перетворився на науково-дослідний центр. У його структуру ввійшли відділи балістичних, трасологічних, досліджень документів, грошей та почерку, експертиз у справах з ДТП, вибухотехнічна служба та експертно-криміналістичні відділи районних управлінь. Того ж року двом підрозділам Головного управління - батальйону міліції спеціального призначення та батальйону конвойної служби міліції було надано статус полків.

Початок XXI століття ознаменувався структурними змінами в Києві, що у свою чергу потягло за собою зміни в системі столичної міліції. Нині діє десять районних управлінь, які відповідають за весь комплекс роботи на своїй території.

 

Джерело: http://www.mvs.gov.ua/mvs/control/kyiv/uk/publish/article/86505

 
 

Извините!

В данный момент свободных вакансий нет!

Для просмотра QR-code рекомендовано приложение QR Code Reader